В європейських країнах агровольтаїка формується не як «ще один вид генерації», а як нова логіка просторової організації сільських територій: земля зберігає аграрну функцію і водночас працює в локальному відновлюваному енергетичному циклі — з вигодами для біорізноманіття й соціальної стійкості. Це підхід подвійної продуктивності землі, який узгоджується з цілями Європейського зеленого курсу та EU Solar Energy Strategy у складі REPowerEU; Єврокомісія прямо заохочує держави-члени передбачати стимули для агровольтаїки, зокрема через національні стратегічні плани CAP. Реальна підтримка впроваджується на рівні країн: наприклад, Литва вже дозволяє подвійне використання землі в межах свого плану CAP, а Іспанія щойно визнала агровольтаїчні проєкти такими, що можуть отримувати фермерські субсидії.
Поняття agrivoltaics вперше з’явилось у науковому середовищі понад сорок років тому. У 1981 році німецький фізик-дослідник професор Адольф Ґьоцберґер (Adolf Goetzberger) — засновник Fraunhofer Institute for Solar Energy Systems ISE у Фрайбурзі — разом із колегами сформулював концепцію подвійного використання сільськогосподарських земель, у якій агровиробництво і відновлювана енергія співіснують в одній системі (Fraunhofer ISE, 2023). Цей підхід став передумовою цілого напряму досліджень, який сьогодні визначає архітектуру відновлюваного розвитку Європи.
Сьогодні в Німеччині діють десятки демонстраційних об’єктів, створених за моделлю Agri-PV, що поєднують виробництво продовольства та енергії на одній площі. Інститут Fraunhofer ISE оцінює потенціал лише 4 % сільськогосподарських земель країни як достатній для суттєвого скорочення викидів і підвищення енергетичної незалежності, не зменшуючи аграрного виробництва. Уряд підтримує пілотні зони Agri-PV на рівні федеральних земель — як лабораторії взаємодії громад, фермерів та університетів.
Франція пішла шляхом глибокої інтеграції агровольтаїки в аграрну політику. Тут термін agrivoltaïsme отримав офіційне визначення в національному законодавстві — у Loi n° 2023-175 від 10 березня 2023 р. (Loi d’accélération de la production d’énergies renouvelables). Закон визнає право на подвійне використання сільськогосподарських земель, якщо енергетичні структури покращують або захищають аграрну продуктивність і не порушують придатності ділянки до землеробства.
Французький підхід побудований на системності й науковій перевірці. Держава залучила INRAE (Національний інститут агрономічних досліджень) та ADEME (Агентство енергетичного переходу) до комплексного дослідження ефектів агровольтаїчних систем у південних регіонах країни. Результати багаторічного моніторингу показують, що такі системи знижують температуру ґрунту на 2–5 °C і зменшують випаровування на 20–30 %, що особливо важливо в умовах посух. Найяскравіший приклад — співпраця INRAE та компанії Sun’Agri, яка впровадила регульовані системи затінення у виноградниках і садах. Завдяки сенсорному управлінню рівнем освітлення рослин зменшуються теплові стреси, а якість продукції зростає без втрати відновлюваного потенціалу.
Французьке законодавство також закріплює пріоритет фермерів як головних бенефіціарів. Проєкти, які не зберігають аграрного виробництва, не можуть отримати дозвіл. Натомість ті, що відповідають критеріям «аграрної користі», отримують підтримку через Contrats Territoires Énergie Renouvelable (CTER) — угоди між державою та місцевими громадами. Таким чином, у Франції агровольтаїка стала не сектором енергетики, а механізмом місцевої політики сталого землекористування.
Італія оформлює агровольтаїку як окремий державний інструмент через План відновлення та стійкості (PNRR). У листопаді 2023 року Єврокомісія схвалила державну допомогу обсягом €1,7 млрд для підтримки впровадження агровольтаїчних систем; це рішення прямо пов’язане з метою розгорнути щонайменше 1,04 ГВтподвійного землекористування в енергетиці. Схема частково фінансується з RRF (Recovery and Resilience Facility) і є елементом курсу на декарбонізацію та зростання частки відновлюваної енергії.
Механізм реалізовано ДМ № 436 від 22.12.2023 (так званий Decreto Agrivoltaico), який набув чинності 14 лютого 2024 року. Він встановлює ціль: не менше 1,04 ГВт до 30 червня 2026 року, і запускає двокомпонентну модель підтримки: грант до 40 % капітальних витрат плюс довгостроковий тариф на відпущену в мережу електроенергію (20 років). Операційні правила до декрету оприлюднив керуючий оператор GSE, який і проводить відбір/контракти. Це — «інноваційна агровольтаїка» зі спеціальними вимогами (зокрема до моніторингу агровиробництва під енергетичними модулями).
Перший конкурсний цикл у 2024 році підтвердив сильний попит з боку ринку: подано/поставлено в позицію відбору ~1,5 ГВт, із сотнями заявок; профільні медіа фіксують розподіл понад 1,5 ГВт за підсумками першого тендера. Для нас важливий не лише масштаб, а й сигнал: інвестори і кооператори відреагували на чіткі правила та довгу горизонталь підтримки.
Варто не плутати цю лінію з окремою мірою Parco Agrisolare (інвестиція 2.2 PNRR), яка підтримує встановлення відновлюваної генерації на аграрних будівлях і має свою мету — щонайменше 1 383 МВт до 30.06.2026. Це інший інструмент: він не про подвійне використання сільськогосподарської землі, а про модернізацію агропереробної/складської інфраструктури.
Європейська комісія та мережа IEA PVPS (International Energy Agency – Photovoltaic Power Systems Programme) у спільному аналітичному звіті 2024 року зазначають, що потенціал агровольтаїки в Європі перевищує 700 ГВт, з яких 50–60 ГВт можуть бути реалізовані без додаткового землевідведення. Згідно з даними SolarPower Europe(2024), у ЄС уже функціонує понад 200 агровольтаїчних об’єктів загальною потужністю понад 2,8 ГВт, і більшість із них створені за участі муніципалітетів або місцевих кооперативів. Саме такий підхід демонструє, що успішність не визначається лише рівнем технології — вона залежить від здатності громади організувати спільну вигоду: енергетичну, продовольчу та соціальну.
Для України цей досвід є надзвичайно цінним. Наші громади мають у розпорядженні величезний ресурс — землю, яка водночас є базою аграрної економіки та інфраструктурним резервом для розвитку місцевих відновлюваних систем. Якщо в Європі агровольтаїка з’явилась як відповідь на просторові обмеження, то для України вона може стати відповіддю на виклики відновлення: енергетичну уразливість, деградацію ґрунтів, безробіття в сільських регіонах і потребу у фінансовій стабільності громад. Саме громади володіють найбільш гнучким інструментом — землею, і від того, як вони розпоряджатимуться нею, залежить структура майбутньої економіки.
В Україні розвиток агровольтаїки перебуває на етапі становлення. Попри зростаючий інтерес з боку громад і аграрного сектору, чітких правових норм щодо подвійного використання земель поки що не існує. У чинному законодавстві відсутнє визначення таких систем, порядок їхнього узгодження із землекористуванням і процедура підтвердження сільськогосподарської функції ділянки. Через це ініціативи, що поєднують аграрне виробництво й відновлювану енергію, реалізуються переважно у форматі локальних експериментів або дослідницьких проєктів.
Європейський досвід у цьому контексті надає низку орієнтирів, які можуть бути корисними для подальшої розробки нормативної бази в Україні. Німецький підхід демонструє цінність системного наукового супроводу: агровольтаїчні об’єкти там розглядаються як дослідницькі платформи з обов’язковим моніторингом аграрних, кліматичних та екологічних параметрів. Французька практика показує важливість законодавчого розмежування, яке гарантує, що сільськогосподарська земля зберігає свій основний статус і що енергетичні структури не знижують її продуктивність. Італійський досвід свідчить про ефективність комбінованих механізмів підтримки — поєднання капітальних грантів і довгострокових тарифів, що стимулюють участь аграрних кооперативів і місцевих підприємств.
Для України корисним може бути поступове впровадження таких підходів у трьох напрямах:
– по-перше, визначення термінології та правових умов для подвійного використання землі;
– по-друге, створення системи моніторингу, що дає змогу оцінювати екологічний та аграрний ефект таких проєктів;
– по-третє, розроблення фінансових інструментів, які дозволять громадам і малим господарствам брати участь у ініціативах спільно з інвесторами.
Поступове накопичення практичного досвіду може надати можливість виробити власну модель, яка відповідатиме українським умовам, але залишатиметься сумісною з європейськими стандартами. Такі процеси мають міждисциплінарний характер і передбачають участь аграрного, енергетичного, екологічного та правового секторів.
У майбутньому результати українських проєктів можуть становити інтерес для ширшої європейської спільноти як приклади адаптації агровольтаїки до складних кліматичних і соціально-економічних умов. Це, своєю чергою, сприятиме узгодженню підходів і створенню спільного простору знань у межах європейського зеленого переходу.
